***

Ще не вийшов з голови той дурман снігової заметілі, тих свіжих, але таких пронизливо-холодних подихів льодяного вітру. «Летиш, наче ангеееел!....» Гори. Скрізь час майже загальмувало, і більш нема нічого: тільки ти і вітер. І тут... І тут. Геп! Перевернуло й розкрутило. Ще розворот. Гуп. Гап. Ууу. Сальто не вдалося. Що, все повинно було бути гладко?! («Ну, могло б і бути гладко.») Ще спуск. Ще одна спроба. Цього разу вдала. Тут обганяє кілька людей з чорними рогатими шоломами, латексними костюмами, на швидкості світла. Стоп, все нормально, та що таке? Щойно їх бачив. Вони ж переді мною стартували. Ні, не може цього бути. Підйомник їде довше. Глюки. В мене глюки. Вони скрізь і повсюди. Може це минулого разу вони стартували? Ні, я ж майже щойно перед цим приїхав. Це вже десь було. Може, то були не вони? І взагалі, нема про що дууу-ммати (ще один пірует). Тут, мене обганяють знову. (Вгадайте, хто!) Але якось так невправно, що нас троє тепер на снігу.

– Софія...

Посиденьки в колибі – і все стає на свої місця. Їх шестеро туристів з Білорусі і нас троє. Виявилося, що це вони вже останній день тут, а завтра – в дорогу. Мило так порозмовляли. Випадкові репліки, жарти, бувальщини. Кинув, наче вони весь день обганяють, на що ті перезирнулися: «може ти там когось ще побачив»? Дівчинка в жовтогарячій шапці з китицями кивнула на журнал із кислотно-зеленим заголовком «НЛО. Полтергейсти. Сто і одна таїна.» Таких журналів можна купити у кожній електричці. Це була Софія. Сказала, що тепер захоплюється трансерфінгом реальності, але Лисий (вказала насмішкувато на дредоголового хлопця) все зводить до от такого «чтива». «Лисий» промовчав.

Закінчилася обідня перерва.

– Народ, а поїхали-но завтра з нами. До Львова!

– Ми подумаємо...

Синювато-сизий сніг, сосни й душевний спокій. Він всеохопний, ним пронизаний кожен подих. На його сторожі стоять грізні підйомники-велетні. Незліченно велика кількість відтінків всеосяжної білизни. Виповзло з-за хмари ліниве сонце – і зарожевіло все, скільки оком не кинь. «О мить, спинися...»

Оскільки вихідні не безкінечні, вирішив особливо не розслаблятися. Відпочити – так по повній. Але в універі повно розпочато-незакінчених справ. Повернуся на півдня швидше. Якраз із білорусами по дорозі.

Львів вітав своєю застиглою в камені музикою, голубами на люстрі у вокзальному фойє, глобальним потеплінням, дзюркотливими потоками і безліччю маршруток. Я завжди любив, коли пересадка у Львові. Можна ще трохи побродити містом. До мого потяга ще три години – і я охоче приймаю пропозицію посидіти у «Криївці». По дорозі Олег (той, що з дредами), культуролог за спеціальністю, розповідав про своє дослідження закинутих будинків великих міст.

– В цьому дворі один з моїх улюблених. Хочете зайти?

– Чому б і ні?..

Закинутий дім – це не тільки невикористовувана нерухомість, а й купи різного сміття на долівці, сходових клітках і підвіконні, починаючи старими матрацами і будівельними відходами, закінчуючи битими пляшками і використаними шприцами. Прілий дух. Юні деревця. Проламаний дах. Горілі стіни. І кошеня. Горіле. Чорне.

– Софіє, як ти можеш, воно ж блохасте!

– Сам ти блохастий. Ходи до мене, моє маленьке...

Як воно туди потрапило? Не знаю. А як могло опинитися бездомне кошеня в бездомному домі? Точніше, не так. Куди ж іще дітися бездомному кошеняті?! Зняв усе це «дійство» (в мене звичка усе знімати підряд). Потім пролізли в кнайпу з кошеням за пазухою. Коли прощався, Софія зарікалася, що «воно тепер її». Першим був мій поїзд, тому проводжали вони мене. В нас якась нездорова затіялася дискусія прямо перед відходом потяга про те, що «свій досвід – найкращий, свої помилки – найцінніші.» Не знаю чим вона завершилася. Потяг рушив. Школярі на весь вагон співали «Три дубки», аж поки не прийшла якась повновида тітонька і «авторитетно» не заповіла їм і їхнім супровідникам спати. Ще якась дівчинка із Ходорова перешіптувалася із телефоном всю дорогу, поки до мене не заповз сон, і все метушливо-суєтне не втратило сенс.

Наступного дня зібралися втрьох. В голові – кадри, кадри і ще раз кадри. Емоційне цунамі. Потім перейшли на тему адміністрації Черновецького. Марс. І скасований проект платного Інтернету в закладах вищої освіти. Щось говорили про салати із авокадо. І про бездомних, і що «коли в тебе є їжа і дах над головою, то ти багатший, ніж 50% людей світу».

– ...ті білоруси знайшли кошеня і забрали його із собою.

– Де ти там кошеня бачив?

– Та ми лізли в закинуту хату...

– Яку іще хату?

– Як до «Криївки» йти.

– «Криївки?» Це ж у Львові! Що ти мелеш, вони з нами каталися вчора весь день!

– ?! Розказуй. Вони ще й вас запрошували до Львова.

– Кажись, тобі наснилося, – мене явно не розуміли.

– Дивіться тоді.

– ?!

– Аллах акбар!!

***

Зараз стоїмо на станції в очікуванні електрички. Червоні обличчя, пронизливо-холодний льодяний вітер куйовдить китички.

– ...ех, обожнюю зиму!!!

– А я сьогодні всю ніч не спала. Розумію, що не вперше, але як можна всю ніч ВЧИТИСЯ?! Це все. Не сесія, а чортзна...

– Мені теж не спалося. Ну не спалося зовсім, уявляєш. Прокручую все ту ж історію. Мою голову панків’ять вогняні язики. Не можу перестати думати. В голові – пісні «The Prodigy»...

– Думати менше треба. Перед сном краще не думати.

– Ага, думати шкідливо.

– І дихати теж. Взагалі, жити шкідливо.

– Чудово!

– Я ж оптимістка.

– Звісно ж...

– В тебе щось сталося? Чи перевчився?

– Перелітався. На вихідних в горах відпочивав. Там сніг, дошка, сонце, море... Тобто дошка і сонце...

– Вже без снігу?

– І снігу! Снігу! Снігу!!! – танцюю, що дурний.

– Слухай, я тобі заздрю...

– Та я й сам собі заздрю...

– Поглинула снігова стихія?

– Та не мене. От друг щось таке понарозказував. Не вірив йому, а він мені – фото з телефона. Типу от така була історія. Ми-от приїхали тільки но зробити парочку дебютних спусків. Як він дзвонить «ми в колибі». Хто «ми»? Була якась компашка, ми щось трохи посиділи. Наступного дня вони мали кудись їхати. Ввечері «винуватець» розповів про це знайомство. Розказав, як обганяли його по колу. І то кілька разів поспіль. «Час загальмувало!» Я ще порадив йому на Фрунзе, до спеціалістів за порадою звернутися. Там його «і вислухають, і вилікують» ;)

Це не так суттєво, каже, «ще так на них глянув, всі такі в латексі...»

– І в чорних шоломах з рогами...

– І в чорних шоломах... Не перебивай.

– От заходимо ми, знаєш, в шоці, може щось сталося, ми от тільки приїхали. А тут сидять він і ще шестеро...

– З Білорусі.

– Так, з Білорусі... Як ти...?