Сон про вовків

Була пора ранньої осені або пізнього літа, коли ще можна було ходити в легкій курточці. Зі мною було двоє. Поверталися до мене. Останньою електричкою. Було темно, за вікном пролітали дерева смарагдового відтінку.
- Ми проминули Ворзель!
Ніхто не повірив, але швидко знайомі стовпці почали зникати із поля зору.
- Де ж стоп-кран? - спанікував хтось із них.
Ось він. Зірвали.
На щастя, нам відчинили двері, й ми повискакували на колії. Не вірять, як так могли проїхати. Перевіряю. Ми десь між Кичеєвом і Немішаєвом. Якось тут був. Теж випадково. Вкінці жовтня. В четвер. Якраз перед "епідемією".
Ще кілька метрів пройшли в напрямі від Києва. Дійсно, нові місця. І тут...
Переді мною — п'ятдесятиповерховий... храм!
Не вірю власним очам. Ще не штукатурений, куполи десь в хмарах, такі невеликі звідси.
Знімаю на п'ять мегапікселів, які завжди під рукою:
- Хлопці, якщо це не сон, завтра ми побачимо це фото...
Вертаємося. Тепер уже в напрямі Києва. Проходимо небагато. І... стає страшно.
- Назіме, де куртка?
- Де куртка, питаю?!!
- Ось вона, на мені... - подає.
Не встигаю дістатися внутрішньої кишені, як один із них уже за крок від мене. Зручно вдарити ногою, але завмираю в страху.
І вовк теж завмирає і пильно вдивляється мені в очі. Його очі. Мої очі. За ним уже стоять інші вовки. Аж ось вони усвідомлюють, що в моїх руках зброя.

Наступного дня бачив Наталю Шевченко. Помітив маленький оранжевий знак променів сонця:
- Замаскована?
Про щось розмовляли.

Був удома. Побачив свою білу лижну куртку, й подумав, що непогано було б уже перебратися в неї.

А потім пікнік. Із колишньою однокласницею.
Зайшли в магазин. Дивні круглі штуки вагою в півтора кілограми та якийсь каркас для примірювання.
Продавець:
- 34-й калібр.
Вона не уявляє, як таке втримати в руках.
- Хочеш постріляти? Пішли в тир!
"Пижиком" їхали повз Хоткевича. Вискочили. Передумали. Повернулися. Поїхали на озеро. На пікнік.