Не спалося. Під ранок десь на шляху між Вінницею і Дніпропетровськом спалахувала хмара, далеко і високо, містично. Пасажири дивилися уже надцятий сон.
Вокзал Сімферополя, як завжди, зустрів пістрявою багатоголосою юрбою. Ніби нічого особливого, але білі чотирикутні вежі навіюють присутність півдня. Пахлава, чурчхела і самса — екзотичні назви, які будуть супроводжувати повсюди в Криму.
Останній із трьох автобусів до Берегового (Бахчисарайський район) рушав о 18-50. Через дві години вигулькує саме Берегове. Це село — щось середнє між санаторієм "Лісова пісня", що на Волині, та середньостатистичним кримським населеним пунктом. Небагато відпочивальників. Пляж під урвищем. Пізніше по цих глиняних обвальних скелях доведеться лазити в пошуках диска-тарілки для фрізбі, який злетів з урвища.
Єдиний оплот цивілізації — санаторій від Київського національного університету ім. Т.Шевченка. Як скелет бронтозавра, що невідомо чому розлігся тут, серед пустельного кримського степу.
Біля санаторію протікає химерний канал.
Ще один день в Береговому пройшов спокійно.
Далі Ялта. Довга тролейбусна лінія від самого Сімферополя. Майже екскурсійний рейс. Заїжджаєш в гори. Проїжджаєш високо над морем і опиняєшся в квітучому гірському містечку із прекрасним краєвидом. Хмари повільно переповзають гірські вершини. Чомусь пригадалася Надвірна.
Сонячна набережна, повна бутіків і відпочивальників. Сторож її — пам'ятник... Леніну. З голубом на чолі. Взагалі, ялтинські голуби, вони як указник рудиментів попередньої епохи. Обліпили бетонний горельєф міської ради так, що важко вийти з того приміщення не "під прицілом".
Погода доволі мінлива. Поки тролейбус їхав до Алушти, дощ то починав капати, то знову переставав. В Алушті не особливо хочеться затримуватися. Таке враження, що все, чого тут можна побачити, — "женские бои в грязи" і гріхах, про що голосить плакат.
Алуштинський пляж теж такий собі. Ще там є дельфінарій, але туди вже не хочеться. Взагалі, містечко асоціюється із цим нікому не потрібним фонтанчиком, де "фотографія безплатна".
Будучи в Криму, гріх було не заїхати в Коктебель.
"С праздничком!"— привітали нас дівчата у вінках із трав. Було свято Купала.
Всю ніч нявкали запізнілі "березневі" коти. Потім дочка власника хостелу повідала моторошну історію про трупів у вафельках. Сиділи на веранді з мискою вишень.
Наступного дня біля квиткової каси, як це не часто буває тут в розпал сезону, не було довгих черг. Маршрутне таксі весело трясеться до Сімферополя. Звідти — у Піщане. Там база "Чорноморець", про яку подейкують, що розбудована й сервіс, як у Туреччині.
Спізнілий майже на півгодини автобус відвозить у Берегове. Там завтра знову буде сонце.
Знову вокзал у Сімферополі. Ніби нічого особливого. Хіба вокзальний фонтанчик масово знімкують. Мабуть, вертаючись додому, бояться не повернутися до Криму.
Багато дітей лазить. І собачок. Запам'яталося, як якийсь вусатий сивобородий дядько, вбраний у чорну рясу, з хрестом на шиї підійшов і освятив у фонтані воду.
Жіночка в гучномовці плутала то номери колій, то типи поїздів, то станції призначення. Важка робота, що пов'язана з горлом.
За весь час у Криму практично не було дощу. Тоді як по Україні неслись цілі потоки.
Потяг тягнеться крізь метри, кілометри, секунди, хвилини... Одне за одним відкриваються пристанційні містечка.
В краплях на рамі напіввідчиненого вікна догори дриґом відбивається зелений світ.
Класно... От так читаю й заспокоююсь... Супер, що класно провів час :)
ВідповістиВидалити