Так, сутінки саме такі, як одразу після заходу сонця. Пригадуються міфи про Прометея, який приніс нам вогонь (саме нам). Щось крутилося навколо володіння вогнем, який міг зникати.
Ми спускались униз, в дивні поселення, злиденні (а може й ні), гнітюче депресивні. Кожне подвір*я оточене високим частоколом, під охороною великих залізних вовків. Спускалися, щоб поновити вогонь.
Якогось разу ми спускалися удвох. Злітали, бо внизу мелькали крони дерев. В моїй руці була запалена головешка із залишками вогню: розганяти вовків-сторожів. Так щоразу спускалися й здобували вогонь. Але цього разу головешка дотлівала - й в якийсь момент вони нас оточили. Запахло смаленим...
Підійшла злосна стара жінка, схожа на Бабу Ягу: довгий кривий, закручений ніс, великі, брудні пазурі. Намагався звернутися до неї по-польськи - чомусь в тих поселеннях розмовляли мовою, схожою на польську, - але моїх знань було явно замало, щоб привітатися, не те, що пояснити, що "ми немісцеві", що ми - за вогнем...
Та навіть не слухала. Наближалась, а з нею - усі вони оточили нас.
Тоді сталося щось інше. Ми ставали плазмоїдами (не підберу вдалого слова), які переверталися й сповільнювали їх. Тоді з*явився ще один. Його звали Костиль. Він був із них. Він єдиний не піддавався дії уповільнення. Схопився за голову. А ми й самі уповільнені - втекли, але на три метри. Тоді, коли Костиль був за півметра, пришвидшилася дія-уповільнення...
Немає коментарів:
Дописати коментар